"Переїхав до Ріо, бо Нью-Йорк став надто передбачуваним"
Після відвідин України харизматичний панк-гурт Gogol Bordello подався до Польщі, щоб відіграти там два концерти. Робертові Санковскі із видання Gazeta Wyborcza вдалося поспілкуватися із лідером колективу – Євгеном Гудзем.
– Ти саме переїхав до Ріо-де-Жанейро...
– Так, Нью-Йорк став для мене надто очевидним, передбачуваним. Отут є галерея, там – концертний зал, тут ти можеш зіграти, а отам тобі ніколи цього не дозволять. Таке не для мене. Я і надалі обожнюю це місто, але Ріо з його чарами і небезпеками вносить у життя якусь привабливість. Це не почалося вчора. Я захоплювався бразильською музикою, грав з бразильськими музикантами. Якось мій приятель Manu Chao запропонував за нагоди повозити мене по цій країні. Так я потрапив на карнавал два роки тому, відвідав декілька чудових місць. І вирішив залишитись.
– Це твій черговий великий переїзд. А де, власне, знаходиться твій дім?
– Нью-Йорк є моїм офісом, Ріо – це мій сад, Європа – моя кухня. А мій дім є там, де я в даний момент перебуваю. Україна також була моїм домом.
– На скільки знаю, ти трохи жив і у Польщі.
– Авжеж, ми втекли з радянської України через Польщу. Мешкали в Кракові, пізніше у Варшаві. Загалом – десь три місяці. Потім потрапили в Угорщину, звідти – до табору мігрантів в Австрії, і нарешті – до Риму. Були часи...
– Кінець 80-их. Як вам тоді вдалося виїхати з СРСР?
– Досі не можу видати всіх подробиць, там були свої трюки. Валилася берлінська стіна, в Румунії розстріляли Чаушеску, пізніше дійшло до розпаду СРСР. А мене – оскільки ми тоді невпинно перебиралися з місця на місце – всі ці перепетії оминули. Ми жили скромно, не могли дозволити собі придбати телевізор, щоб переглянути новини. Отже, коли ми нарешті дісталися Італії – першого місця, де якось вдалось влаштуватись, – і коли потрапив під руку якийсь телевізор, виявилося, що той світ, який ще якось тримався, коли ми покидали Україну, вже не існує.
– Чому довелось чекати майже десятиліття, перш ніж до Gogol Bordello прийшла всесвітня слава?
– Нас цінували завжди. З тією лише різницею, що була то популярність, обмежена конкретними місцями і людьми. На початку нас асоціювали зі світом мистецтва, а не шоубізу. Ми грали в галереях, на відкриттях виставок. У Лондоні виступали в Tate Modern, нас запрошували на бієнале у Венеції. Якось перебивались завдяки ґрантам від мистецьких фондів. Врешті цього з мене було досить і я вирішив довести, що ми є повноцінним рок-гуртом, а не занудами із якимось "проектом". Ми сіли у фургон і не припиняли концертувати, бо лише так можна здобути собі вірних прихильників. Ми грали в андерґраундних клубах для кількадесят осіб чи – пізніше – на фестивалях. Здобули хороші відгуки від критиків, проте з нами мала клопоти музична індустрія. Ніхто не знав, як нас продавати, як подати на ринку. А ще незалежна сцена – ці просто нас ненавиділи. Що навіть було досить забавно – виявилося, що люди, які вважаються відкритими до альтернативи, є насправді групою зачинених в своєму маленькому світі мудаків. Але остаточно ми вирішили чинити по-своєму і за своїми принципами. І сьогодні всі хочуть з нами співпрацювати.
– Може, це питання моди? Ось уже декілька сезонів модною є музика ромів, балканські і східноєвропейські звучання – можливо, ви теж цим скористались?
– Ми не маємо нічого спільного з модою. А якщо вже так, то хіба що ми самі її й запроваджуємо. Те, як сьогодні на Заході сприймається Східну Європу – лише жалюгідна тінь того, як відреагували на нас, коли ми з'явилися в Нью-Йорку...
– Тобто?
– Перш за все, Gogol Bordello – не стереотипний гурт. Це багатокультурний колектив – ми граємо музику, що походить з різних, інколи протилежних одна одній, традицій, і ми нікого не наслідуємо.
– Але ж ти не скажеш, що твій імідж не є грою зі стереотипними уявленнями, згідно з якими Східна Європа – така собі невизначена країна десь між Німеччиною і Росією, населена вусатими циганами і повна загублених в горах замків із нащадками Дракули.
– Я не сумніваюсь, що такі стереотипи існують. Але ми їх не укріплюємо. Ми не вискакуємо на сцену, розмахуючи серпом і молотом, я не позую перед фотокамерами з пляшкою горілки. Коли ми починали грати, люди не мали поняття, звідки ми є. Лише коли добились успіху, люди з колишнього соцтабору почали вважати нас своїм колективом. Проте я іншої думки. Ми граємо музику однаково українську, нью-йоркську чи африканську.
– Ти не любиш, коли тебе запитують про раптову популярність, яку приніс тобі виступ з Мадонною на Live Earth два роки тому.
– Бо нема про що говорити! Немає жодної популярності. Весь цей кодекс поведінки зірок і знаменитостей – якась нісенітниця. Я не зумів би так функціонувати. Для мене цінністю є бажання людей піти на мій виступ знову. Якщо після концерту сотня фанів захотіла би приєднатись до мене на вечірку, я прийняв би всіх.
– Ти нещодавно зіграв у фільмі Мадонни "Бруд і мудрість". Пару років тому – у "Світло довкола". Пропозиції стали надходити частіше?
– Звичайно. І, звісно, я спокушуюсь. Але віддаю перевагу музиці – бо тут у мене повний контроль. Навіть якщо мої платівки припинять продаватися, я можу вийти з гітарою на вулицю – і знайду своїх слухачів. А кіно – це більш складний механізм. Там немає контролю ні над чим. Ти можеш грати в найзнаменитішого режисера, а тим не менше проект може засипатися в п'ять хвилин і ніхто більше про нього не почує, бо, наприклад, його покине якийсь продюсер. Але якщо зірки виявлять прихильність...
