Фанфікшн

Подвійне життя творів мистецтва

Є такий старий анекдот: “Якщо посадити за комп’ютери мільйон мавп, то, за теорією ймовірності, одна з них напише “Війну і мир”. Можна добрати цілком реальну аналогію цьому жарту: “Якщо мільйони фанатів книг і фільмів посадити за комп’ютери, то існує ймовірність, що один із них створить щось якщо не краще, то принаймні не гірше за оригінал”. Саме тому варто звернути увагу на велетенські архіви фанатської творчості в інтернет-сховищах, адже той один талановитий автор може виявитися майбутнім Джоном Толкіном чи Джоан Ролінґ.

Не можна встановити точну дату народження фанфікшну (з англійської fan – прихильник, fiction – художня література), проте від кінця 70-х років ХХ століття фан­фіки стали добре знайомими кожному любителеві літератури фентезі, який поєднував два в одному – автора і водночас споживача фанатської творчості.

Дефініції явища фанфікшну різноманітні, але в усіх із них уникають прив’язок до літератури чи мистецтва загалом, адже серед мільйонів (а це дійсно так!) фанфіків – більшість таких, що не претендують на жодну цінність і лише спотворюють оригінал, узятий за основу. Отже, фанфікшн – це різновид творчості прихильників популярних творів мистецтва; довільний твір на основі оригіналу (як правило, літературного або кінематографічного), який використовує ідеї сюжету та персонажів. Фанфік може з’явитись у вигляді продовження оригінального твору, його передісторії, пародії на нього, поєднанням кількох оригіналів в одне ціле... Різноманіття фантазії прихильників вражає.

Закон не з захопленням ставиться до таких трансформацій прихильників Гаррі Поттера у “псевдо-Ролінґ”, розглядаючи будь-яке використання ідей, персонажів оригіналу з метою отримання прибутку (без погодження з автором) як порушення авторських прав. Тому гроші за свої витвори авторам фан­фіків можуть тільки снитися. Так, можливо, й на краще, адже співавторство на відстані іноді набуває форм паразитизму та навряд чи приносить користь світовому мистецтву. При нагоді слід згадати книги, які могли б залишитися фанфіками й ніколи не з’явитися на світ в опублікованому вигляді, якби не дозвіл на видавництво, наданий спадкоємцями автор­ських прав. Усім відомо, що Маргарет Мітчелл навідріз відмовлялася писати продовження “Віднесених вітром”. Крапка на останній сторінці та відсутність звичного для американців хепі-енду – таким було її рішення, на яке через більш ніж півстоліття не звернули увагу її правонаступники, дозволивши Александрі Ріплей написати продовження зі щасливим кінцем – “Скарлетт”(1991). Малоймовірно, що Мітчелл була б у захопленні від воскресіння своїх героїв, хоча в молодості теж “грішила”, крадучи краплинку слави в королеви жіночого роману Джейн Остін. Адже “мати” Скарлетт О’Хара вела авторську колонку в “Атланта джоурнал”, яка називалася “Плітки Елізабет Беннет” (за героїнею роману Остін “Гордість і упередження”).

За схожою схемою на полицях магазинів з’явилося й “Гордість і упередження-2” Гелен Холстед, “Пітер Пен у пурпурових барвах” Джеральдін Макоркран, “Кораблі часу” Стівена Бакстера (продовження “Машини часу” Герберта Велса) та багато інших.

Справжні фанфікери не претендують на такий успіх, що складається на одну частину з плагіату, а на іншу – з власної праці. Творіння поширюють у віртуальній мережі серед “своїх” та абсолютно безкоштовно. “У авторів фанфікшну немає жодних письменницьких амбіцій, – запевняють в унісон регулярні відвідувачі сайтів, присвячених фанатській творчості. – Усе, що вони роблять – для власного задоволення та задоволення друзів!” Як підтвердження їхніх слів на кожному з фантворів у дисклаймері (з англійської disclaimer – зречення) зазначено, що твір створено не для отримання прибутку, вказано власників авторських прав на використаних персонажів та сюжет. Такі от законослухняні фанати мистецтва!

Автори фанфіків для зручності читачів продумали цілу систему позначок: віковий рейтинг читача, список усіх героїв, які з’являться в творі, жанри. Щодо останніх, то вони значно відрізняються від звичних літературних, серед них – екшн (action) – динамічні сюжети, гумор (humour), пародія (parody), перехрестя (crossover) – поєднання героїв кількох творів, фік-пісня (songfic) – фанфік, у якому використані цитати з пісень, і багато інших. Серед фанфіків трапляються дилогії (фік із двох частин), трилогії (із трьох), сиквели (продовження), приквели (перед­історії). За розмірами творіння фантазії фанатів бувають максі (max) – більш ніж сімдесят сторінок, міді (midi) – від двадцяти до сімдесяти сторінок, міні (min) – від однієї до двадцяти сторінок, драббл (drabble) – лише одна сцена, зарисовка, опис персонажа, віньєтка (vignette) – дуже короткий фік, що містить опис одного враження, почуття, внутрішній монолог.

Про масштабність фанатської літератури, яку підпільно пишуть “у шухляду”, свідчить кількість творів на найбільшому, як відомо авторові, віртуальному англомовному архіві фанфікшну Fiction.net. Саме тут зібрано фанфіки на основі близько п’яти сотень серіалів, чотирьох сотень фільмів, трьох сотень книг, двох із половиною сотень мультфільмів, вісьмох десятків комп’ютерних ігор! Лише про Гаррі Поттера – близько чотирьох сотень тисяч (!) фанатських творінь. Фанфікери пишуть не лише на теми популярного, так званого масового мистецтва, їх цікавить і Вільям Шекспір, Чарльз Діккенс, Джордж Оруелл та інші постійні мешканці хрестоматій із перлин світової літератури. Мотив авторів фанфіків один: палка любов до улюблених героїв і бажання зануритись у їхній світ із головою.

Ірина Кузьміна
Львівська газета