Тарас Прохасько

"Квентін Тарантіно трохи нагадує мене"

Тексти Тараса Прохаська неможливо сплутати ні з чиїми іншими. Так само, як і не помітити їх автора в натовпі. У своїх творах він вибудовує ландшафт, словами малює карту місцевості, особистості, стосунків... Його улюблений власний твір "Відчуття присутності", і він не хотів би, щоб його книжки ілюстрували. Зате екранізувати їх довірив би Квентіну Тарантіно, "бо той знає, як робиться хороше кіно".

– Квентін Тарантіно трохи нагадує мене, зокрема у професійній еволюції. Він взявся знімати кіно після того, як багато років працював у пункті прокату та переглянув тисячі хороших і поганих стрічок. І я почав писати після двадцяти років різноманітного читання.

– Ви розповідали, що кожен ваш твір написаний для конкретної людини. Що з’являється спершу – ідея чи людина?

– Спочатку з’являється ідея твору. Але коли відбувається писання, то я завжди думаю, кому роблю це послання. Не йдеться про сюжет. Та окремі речення, думки, формулювання чи навіть окремі словечка можуть прочитатись інакше саме цією людиною. Твір я їй не присвячую, і вона навіть не завжди знає, що це писалося для неї. Просто мені легше оповідати, говорити, ніж писати. Тому, коли записую текст, то уявляю, як би міг це комусь розповісти.

– Також ви говорили, що пишете тоді, коли зустрічаєте людину, якій погано в той час, коли вам добре. Тоді вам хочеться показати іншим, що їм може бути так само хороше, як вам...

– Це швидше не спонукання чи мотивація до написання, а його самовиправдання. Майже все, що я хотів сказати публічно, я вже сказав. Тепер часто в різний спосіб говорю одне й те саме. (У мене залишається лише одна річ, яку я справді хочу ще написати). Щоб це не доходило до якоїсь множинності, можна було б перестати писати книжки, та я виправдовуюся тим, що їх хтось читає. Кілька разів у житті я відчував явну потребу в тому, що роблю.

– А про що ще ви хочете написати?

– Хочу написати книжку про моє дитинство. Мене виховували люди, які народилися ще у XIX ст. і чия молодість припала на Першу світову війну. Дехто з них жив до середини 90-х років XX ст. Про них я й хочу написати. Та це не має бути їхня біографія, дослідження тих часів чи мої мемуари.

Книжка буде про дитину як таку, та в ній йтиметься не про ідеалізацію дитинства, а про світ, у якому я тоді жив. Найголовніше, що відбулося в моєму житті, було в дитинстві. Не тому, що я був щасливою дитиною. Просто все основне, що побачив, зрозумів, пізнав і пережив, було власне між 10 і 15-16 роками.

– Читачі, які цікавляться біологією, сприймають ваші твори як опоетизовані ботанічні атласи. Філологи звертають увагу на цікаві лексичні та стилістичні конструкції. А під яким кутом зору сприймаєте світ та літературу ви?

– Найголовніший мій кут зору – цілість того, що є, присутність усього в даному місці. Коли ми з вами зараз тут сидимо, то я дивлюся на співвідношення і конфігурацію усіх деталей, які є довкола, - бруківка, калабані, рельєфні стіни. Придивляюся до поломаних ринв дерев’яних сходів, на яких ми сидимо, і цих загадкових вузьких білих дверей збоку від нас, які немов ведуть у якусь шафу. До цього додається наша розмова і те, що було до неї. А на це все впливає й те, що я знаю – це все не вічне, це закінчиться, і буде щось інше.

– Часто молоді поети і прозаїки калькують визнаних майстрів, повторюють теми і навіть читають свої твори на такий же манір, що й їхні визнані колеги. Яку новизну мало б принести сучасне молоде літпокоління?

– Ті, що приходять, мали б принести поновлений смак того, що називається культурною традицією. Було вже абсолютно бунтарське, нігілістичне, аванґардове, contemporary art покоління. Ми вже маємо протест проти традиціоналізму. А от смачного повернення, оживлення і отілеснення традицій, приближення світової культурної традиції ще не було. Потрібно не відмовлятися від того, що було, а зробити його рідним для сучасної людини.

Україна як така відбулася, сумнівів про її існування не виникає. Інша справа - яка вона. На кожному кроці видно, що найбільша проблема на території України – тотальний брак культури, у сенсі розуміння культури і культурних цінностей, починаючи від сміття і закінчуючи стосунками у парламенті.

Повинна бути принаймні культурна оболонка, яка впорядкує і стане орієнтиром смаків та внутрішніх людських інстинктів. Навіть масштабні крадіжки наших високопосадовців пов’язані зі страшним суспільним безкультур'ям. Красти можна культурніше, а можна не красти взагалі, було б розуміння культури (Сміється).

– Наскільки знаю, у вас був поетичний період творчості...

– Ані в юності, ані в підлітковому віці не писав віршів. Завжди уявляв собі, що якщо вже щось писатиму, то власне прозу. Так само тривалий час не читав поезії, вона мене не приваблювала, хіба якісь поодинокі речі. Але у 20 чи 21 рік у мене сталося потрясіння в поезії. Я прочитав самвидавські вірші Василя Стуса, і мене так рубануло, що я почав писати. Ці вірші не мали якось унікальної цінності, і я плавно повернувся до прози.

– Читаючи "НепрОсті", легко заплутатися серед численних Анн (головних героїнь твору). Як ви самі не загубилися в цьому сюжеті?

– Не боюся заплутаності, нагромадженості. Навіть якщо якісь деталі читачі не помітять чи не запам’ятають, то це не означає, що вони не подіють. Натомість потік тих всіх деталей створить певне відчуття, а це найважливіше. Коли писав "НепрОстих", вперше в житті написав для себе хронологічну таблицю героїв, щоб вік відповідав життєписам, і щоб я не загубився, кому скільки років було, коли і що трапилося, і щоб часом не виявилося, що одна із Анн одружилася, коли їй було сім років.

– У минулому році ви стали лауреатом премії ім. Джозефа Конрада, заснованої Польським інститутом у Києві, з формулюванням “за універсальність послання”. А що для вас універсальність в літературі?

– Універсальність полягає в тому, що текст чи література не присвячені якомусь окремому часові чи місцю. Мене цікавлять загальнолюдські речі, які можуть відбуватися з кожним, не залежно від країни, часу, віку. Не цікавлять, хоча, мабуть, мали б, сексуальні в сенсі статеві відмінності. Намагаюся не аналізувати: що оце –справжній чоловік, а оце – суто бабське. Навіть у питаннях добра і зла не схильний шукати виразних злочинів чи благодійності, тому що уявляю собі, як ці речі в пропорціях існують у кожній людині.

– Для вас важливі визнання, нагороди, тиражі?

– Мої тиражі - оптимальні. Для того, що пишу, кількох тисяч на Україну в сам раз. Ці три тисячі не зникають з книгарень і не розкуповуються за місяць-два, але й роками вони не лежать. Люди, які читають мої твори, мені подобаються: не у значенні подобаються тому, що вони читають мої твори (сміється), а якось так вдало співпадає. Тож стосовно визнання я в ідеальній ситуації. Нагороди приємні, та я їх не прагну. Усі вони відносні, навіть випадкові значною мірою. І я знаю, наскільки це не впливає на якість літератури.

– Ваших "НепрОстих" літературні критики часто називають претендентом номер один на Нобелівську премію…

– Це перебільшення. По-перше, Нобелівську премію ніколи не дають за один твір. А по-друге, автор повинен мати позаписьменницьку вагу – як діяч, бути орієнтиром, творцем поглядів. А пов’язані ці розмови, мабуть, із так званим комплексом відсутності українського Нобелівського лауреата. Щоразу, коли з’являється щось таке, на що всі звертають увагу, з’являється думка – настав час давати Нобеля.

– Уже три роки у видавництві "Лілея-НВ" лежить видрукуваний тираж обкладинок до вашої нової книжки про собаку "Люна". Але ви досі не написали остаточного варіанта твору...

– Я занадто мало пишу і занадто лінивий, щоб дозволити собі ліквідовувати чи переписувати готові книжки. Але не допускаю до написання того, що не подобається. Для роботи мені найважливіше зловити певний ритм мовлення. Це може бути вдале слово, настрій чи спосіб оповіді. З останньою книжкою вперше зіткнувся з тим, що в мене вже було десь двадцять варіантів початків (не більше трьох сторінок). Це написання вже дійшло до абсурду – кілька разів був впевнений, що написав потрібний початок, і публічно говорив, що закінчу її.

Оксана Зьобро
Високий Замок