NiceDay Книги Інтерв'ю Олесь Кульчинський

Олесь Кульчинський

kulchunskyi

"Інтелектуальні бестселери в Україні ще так швидко не видавалися"

Найближчим часом у харківському видавництві "Фоліо" має вийти друком останній роман Орхана Памука "Музей невинності". Перекладав його відомий фахівець зі східних мов, тернопільчанин Олесь Кульчинський. Новий твір нобелівського лауреата з Туреччини О. Кульчинський перекладав спільно з Анною Рог. Раніше завдяки Олесю українські читачі познайомилися з романами Памука "Мене називають Червоний" та "Сніг". Якщо видавництво не зволікатиме, "Музей невинності" з’явиться на пост-радянському просторі вперше саме українською мовою. Що є спільного в літературі України й Туреччини — такою була тема нашої розмови з перекладачем.

- Тюркські народи брали участь в етногенезі українців, а частина тюркського світу перебуває у складі української держави. Чи існує в Україні традиція перекладу з турецької мови, чи можна говорити про школу перекладу з тюркських мов?

- Відверто кажучи, складно вести мову про якусь традицію, якщо навіть не існує турецько-українського словника. По суті, нашим тюркологам доводиться перекладати спершу російською, а вже з неї – українською. Проте, говорити про традицію все ж варто. Можемо починати від Агатангела Кримського, далі в повоєнний час були переклади Юрія Мірошниченка і Грицька Халимоненка (у якого я вчуся перекладати і часто даю йому проглянути те, що зробив). Можна сказати, що перекладено немало. Наскільки знаю, навіть готується антологія турецького оповідання. Хоча, звісно, повноцінно ми зможемо заговорити про перекладацькі школи лише тоді, коли наші виші перестануть бути "богадільнями".

- Чим вітчизняному читачеві може бути цікава турецька література – адже релігійний і культурний контекст наших країн має мало спільного?

- Ох, Ви знаєте, я тут не поспішав би з висновками й щодо релігійного контексту, і щодо – культурного. Недаремно й у Тараса Григоровича ми "давали на пашу". Недаремно Хмельницький з Дорошенком утворювали союзи з Портою. Наважуся сказати, що й структурно, і світоглядно нашому православ’ю іслам ближчий за католицизм, тим паче за протестантизм. Якщо дивитися на ці релігії як на такі, що мають спільний старозавітний корінь, то тут немає жодного парадоксу. Нас об’єднує ортодоксальність. Якби наші бородаті священики знали східні мови, то значно легше порозумілися б із небородатими муллами, ніж із виголеними латинянами. Щодо культурного контексту, то і турки, й українці – два чоботи пара. Можна і так, і сяк дивитися на багате та велике культурне й історичне минуле, але в суті – ми периферія. Звичайна периферія. Важко навіть сказати, хто кого випереджає в цій периферійності. І як для периферії нашим країнам властиві спільні риси: ще не добитий (комунізмом чи вестерінзацією) традиціоналізм та маргінальність прозахідних інтелектуалів. А також незнищенний пафос у мистецтві. Сам недавно переглядав турецьку кінострічку "Щастя" — і ледь не розчулився.

- На відміну від української турецька література тривалий час існувала як література народу-завойовника. Про які імперські риси турецької літератури можна говорити і чи простежуються вони в творах сучасних письменників?

- Я сказав би, що має місце радше намагання писати, як у "них". Можемо певною мірою застосувати навиворіт теорії Едварда Саїда щодо турецької літератури як імперської, і наштовхнемося на річ, яка нас обезброїть: а літератури ж то в Османів не було! Не було і все; маю на увазі конкретно – роман. Він виникає у турків аж наприкінці 19-го століття. Традиції роману просто немає, вся література 20-го століття для турків – це процес навчання. Головне завдання: навчитися писати. Тому й у творах сучасних письменників скоріше впадають у вічі не імперські риси, а прагнення відстояти власну ідентичність і, водночас, на рівних влитися у західну культуру. Про імперські риси можна говорити лише як про ностальгію за минулою величчю. Наскільки мені відомо, турецьке Міністерство культури нині широко пропагує на Заході твір "Сінеклі Баккал" письменниці 20 століття Галіде Едіп Адивар. Він має побачити світ і українською. По суті, для західного читача це роман про те, як європеєць навертається в іслам і закохується в турецьку культуру. Гадаю, це певною мірою відповідь на Ваше запитання.

- Переклад творів Орхана Памука – Ваша ініціатива чи замовлення видавництва?

- Моя. Хотілося спробувати. Вислав – погодилися видати. Спочатку надіслав "Червоного" в журнал "Всесвіт". Потім "Сніг" у "Фоліо". До речі, щодо "Снігу", то подав задовго і до вручення Нобеля, і до виходу російського перекладу. Контракт досі десь у шухляді.

- Памук нині – найвідоміший у світі сучасний турецький письменник. Чи закономірний, на Вашу думку, світовий успіх Памука і що сприяло його голосній славі?

- Все-таки Памук - не Коельо, не Браун, погодьтеся. Література для розуму, не "для душі". Не буду тут оригінальний — і погоджуюся з критиками: він знайшов підхід до західного читача, "вписався" в західний наратив. Але водночас вніс туди щось абсолютно невідоме й інтригуюче навіть для європейця 21-го століття. Образно кажучи, він синтезував новітню європейську глузливість й азійську зажуру. Зажуру таку, яку ми можемо побачити в наших "Соснах" Хвильового. І глузливість українській літературі досі недоступну, яку можна порівняти з джойсівською. Це дражливе лезо. Тому, з такого погляду, тим паче у новітньому вавилоні, яким стає світ, - це несподівано і це заворожує. Можливо, такий мікс випереджає час. Принаймні, він починався ще з Рушді.

- У Туреччині лунають суперечливі оцінки Орхана Памука. Передусім через його позицію щодо визнання геноциду вірменів. Яким Ви бачите місце цього письменника у турецькій літературі 20-го – 21-го століть?

- Повертаючись до попереднього запитання, варто зауважити, що схожі скандальні історії, яким приписують письменницьку славу, аж ніяк не поодинокі. Взяти того-таки Рушді. Те ж таки з Нобелем. Часто можна почути: "Памукові дали Нобеля через геноцид вірмен". В самій Туреччині також шквал критики — як у ЗМІ, так і на вулиці. Гаразд, а чи не дали Нобеля Сартру, Камю чи Маркесу за їхню лівизну? Так можна цілковито нівелювати естетичні критерії оцінки. Якщо говорити про світову літературу, то, безперечно, Памук уже в каноні; як дотепно висловилася моя колега: питання тільки в якому, Західному чи Східному? Те, що цьогоріч у Франкфурті-на-Майні так широко репрезентували турецьку літературу, також очевидна заслуга Орхана Памука. Фактично, після Памука ми можемо говорити про турецький літературний прорив на Захід. І те, що Орхан-бей має намір відкрити у Стамбулі "Музей невинності" у 2010 році, коли той, за його словами, стане культурним центром світу, – теж неабияка амбітна заява. Безперечно, це постать, яка дала сильний поштовх своїй літературі. Чи можна стверджувати, що він є зачинателем нової турецької літератури? На тлі політичних перемог проісламських партій у країні говорити про це вочевидь ще зарано. Але якщо Туреччина буде й далі реформуватися, а література скористається цим "Памуковим" поштовхом, то... Одне слово, сидіти нам тоді у літературній периферії на самоті.

- Сьогодні старші читачі можуть пригадати імена Назима Хикмета та Решада Нурі Гюнтекіна.. Тепер читають Памука. Які ще письменники Туреччини заслуговують на увагу українського читача?

- Гюнтекінову оповідку, до речі, колись я й сам переклав для "Всесвіту". А от сучасних цікавих авторів – ціла низка. І коли глянути навіть на сусідню "Росію", то там на турецькі гранти видають щонайменше десять книжок щороку. Навіть у сусідній Польщі – кілька. А в нас, на жаль, лише Памук. Скажімо, в російському видавництві "Восток-Запад", наскільки знаю, має з’явитися книжка сучасної письменниці Алев Алатли, затятої опонентки Памука, - "Слідами Гоголя". До речі, де праця української перекладачки Ірини Дриги. Хотілося б почитати її і в українському аналозі.
Варто звернути особливу увагу на жіночу прозу в Туреччині. В тамтешніх політичних умовах це непересічне явище. Гадаю, увагу українського читача привернула б феміністична письменниця Адалєт Агаоглу, її трилогія Dar zamanlar. В англійському перекладі це звучить як Tight Times. І, звісно, скандальна Еліф Шафак, молода авторка. Її остання книжка "Батько й вилупок" наробила чимало галасу в Туреччині. Письменницю, як і Памука, звинуватили в образі турецької нації за славно- чи горезвісною 301-ою статею. Проблема знову торкалася геноциду вірмен. Щодо постмодерністів серед чоловіків, то, тут, можливо, був би цікавим Метін Качан, хоча, то доволі специфічна проза. А, взагалі, і нашим попереднім поколінням, і теперішньому були б цікаві й імена з класики, невідомі в радянський час. Наприклад, Пеямі Сафа. Його вважають засновником турецького психологічного роману. Також Неджіп Фазил, що починав як світський автор і згодом став політв’язнем та одним із духовних лідерів проісламського руху Туреччини. Його твори допомогли б нам краще зрозуміти ісламське бачення світу. Так само міг би зацікавити читача екзистенціаліст Огуз Атай. Загалом, якщо підбирати, то не хотілося б робити якихось обмежень чи вибірковості з політичних, релігійних або гендерних міркувань.

- Чиї твори плануєте перекладати з турецької найближчим часом? Чи є у Вас пропозиції від видавництв?

- Скажу, що от-от у видавництві "Фоліо" має побачити світ український переклад останнього роману Орхана Памука "Музей невинності". Сподіваюся, ще до або відразу після Нового року. Я працював над ним зі своєю колегою, кандидатом філологічних наук Анною Рог, редакція – з Ростиславом Мельниківом, чия бабця, до речі, була туркенею. Навіть якщо російський видавець нас і випередить щонайбільше на два тижні, то це вже, вочевидь, буде несуттєво. Хоча навряд. Наскільки знаю, інтелектуальні бестселлери в Україні ще так оперативно не видавалися, зважаючи на те, що роман побачив світ 29 серпня цього року. Було цікаво й приємно працювати такою злагодженою командою. А взагалі, не хотів би асоціюватися лише як перекладач Орхана Памука. Не діждуся виходу тієї ж Галіде Адивар, над якою працював разом із Григорієм Халимоненком. Ще хотілося б дуже спробувати себе в англійській і, зрештою, у перській. Замовлень наразі немає. Працюю над перськими казками. Якщо хтось зверне увагу – дам до друку.

Розмовляв Андрій Деркач
ЛітАкцент


 

Книжкові рецензії

istanbul_pamuk Стамбул. Місто спогадів"  – Орхан Памук
Екзотична екскурсія містом, де зіштовхнулися Схід і Захід
sylmarulion_tolkin " Сильмариліон" – Дж. Р. Р. Толкін
Велична історія прадавніх часів.А вам цікаво, що було до появи Персня?
the_godfather_piuzo "Хрещений батько" – Маріо П'юзо
22 тижні роман не сходив із першого місця списку бестселлерів за версією газети "Нью-Йорк Таймс"

Бестселери

1.

Молоко з кров`ю

Люко Дашвар

КСД

2.

Казки барда Бідла
Джоан Ролінґ

А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

3.

Москалиця
Марія Матіос

Піраміда

4.

Гамлет, принц данський
Вільям Шекспір

А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

5.

Поштамт
Чарльз Буковскі

Факт

6.

Родом із КГБ. Система Путіна

Елен Блан

Темпора

7.

Село не люди
Люко Дашвар

КСД

8.

Ave, Europa!
Оксана Пахльовська

Пульсари

9.

Notre Dam D'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Забужко Оксана

Факт

10.

Алеф
Борхес Х. Л.

Фоліо