Люко Дашвар

luko_dashvar

"Як правило, "здихаю" на двадцятій сторінці…"

За словами головного редактора видавництва "Клуб сімейного дозвілля" Світлани Скляр, справжнім українським бестселером минулого року стала книжка Люко Дашвар "Село не люди".

Загальний тираж за півтора року - 35 тисяч примірників. Це – перша книга Ірини Чернової (справжнє ім’я письменниці, сценаристки та журналіста). Друга книга, "Молоко кров’ю", як і перша, стала лауреатом конкурсу "Коронація слова". Її було визнано "Книгою року Бі-Бі-Сі". Наш співрозмовник – автор цих двох бестселерів.

- Ірино, чому раніше не писали художньої прози?

- Пишу стільки, скільки себе пам’ятаю. Інша річ – чи варто було до часу показувати це комусь, крім друзів? На все Бог... Наприкінці 2006-го звільнилася з усіх робіт і посад, які мене годували. На той час була головним редактором глянцевого журналу, писала оповідання для двох інших журналів, - і вирішила спробувати заробляти на життя винятково своїм письмом.

- Що змінилося у вашому житті після успіху двох романів - робота, фінансове становище, місце проживання?..

- Зміни сталися раніше. Сама їх собі організувала. Ніяких інших робіт з того часу, крім письма, не маю. Заробляю. І не лише книгами. Пишу сценарії для кіно й телебачення. І книги, і сценарії мають попит. У кіно моїм першим учителем став режисер Анатолій Матешко.

- У вас прекрасна українська мова в романах, а у житті більше розмовляєте російською (це, до речі, в сучасній українській літературі поширене явище). Як вдається так добре писати українською? Як працюєте над мовою? Чи даєте текст високопрофесійному редактору?

- Я наочний приклад того, що не варто насильницьким способом посилювати роль рідної мови в суспільстві. Що є в душі, не зів’яне, прокинеться. Я українка, але виросла на російській класичній літературі, в російськомовному середовищі. Мій артикуляційний апарат налаштований на російську, тому інколи важко говорити рідною мовою так, щоб не було соромно. А поповнювати лави демонстрантів скаліченої української – не хочу. З письмом – простіше. Тут можна подумати, поритися у словниках, відчути мелодику фрази, відшукати потрібне слово. Це цікаво. У мене немає редакторів, усе, що написано, – моє.

- З таким накладом ви вже мали б розбагатіти…

- Дві видані книги – ще не привід для підрахунку доходів. Тим більше, що гонорари за сценарій в середньому у 7-8 разів вищі за книжкові. Щодо "розбагатіти", то я й раніше не сиділа без діла. Працювала багато, тому й заробляла непогано. Після того, як пустилася "у вільне плавання", не збідніла. Поки що.

- Ви - непублічна письменниця, не часто зустрічаєтеся з читачами, не берете участі у тих заходах, від яких важко відкараскатися... Чому?

- Бо мене не рвуть на шматки проханнями про зустрічі. Я не зовсім розумію сенсу таких зустрічей. Якщо книга видана – отже, автор вже сказав усе, що хотів, йому нема чого додати. Балабонити навколо теми? Наше життя й так перетворилося на суцільну балаканину. Показати себе, красиву та гарну? Сумнівний момент. Почути запитання про щось більше, на що наштовхнула книга? Спокусливо! Тут автор може відчути себе месією, давати життєві поради, з розумним виглядом давити читача потоками своєї свідомості... Чи треба? Вкотре переконалася з відгуків, які надходять на мої книги від читачів, - у нас розумні й душевні люди. Зрять у корінь! Їм не треба порад і одкровень. Замість зустрічі з автором краще послухати музику...

- Звідки таке глибинне знання сільського життя та сільських реалій? Адже ви - жителька міста.

- Я ніколи не жила у селі, але більша частина моєї рідні живе по селах Миколаївської та Одеської областей. Журналістські відрядження теж додали розуміння. Я наївно вважала, що у кожного нашого громадянина обов’язково є хтось з рідні на селі. Ніби – національна особливість. Ні? Тоді – погано... Коли мене запитують про знання сільського життя, у мене виникає враження, що село – далі від Місяця, що ми нічого не знаємо про більшу частину своєї землі. У телевізійних новинах щодня можна побачити сільські сюжети: старих бабів у ватянках, облуплені школи, розвалені ферми, кирзові чоботи, неголені сумні обличчя… Я й книгу назвала "Село не люди", щоб нагадати про поширений мовний шпамп "село і люди"…

- Що вам потрібно для ефективної роботи? Які умови?

- Комп’ютер і гаряча кава. Та внутрішня впевненість, що маю право це робити. І тут, до речі, успіх двох попередніх книжок, як з’ясовується, не допомагає. Кожна нова історія, яку берешся викласти на папір, книга це чи сценарій, знову дебют. Для мене письмо – частина життя, тому б і запитання я собі поставила: "Що потрібно для нормального життя?". Здоров’я і радість моєї сім’ї.

- Чи пишете зараз новий роман?

- Це ж мій хліб… Закінчую одне, з тиждень орієнтуюся у планах, починаю інше. Сценарії забирають більше часу, тому що до них доводиться неодноразово повертатися з правками. А буває так: певну студію раптом зацікавить сценарій, написаний півроку-рік тому. Доводиться заново "в’їжджати", згадувати нюанси сюжету, робити правки на вимогу студії. Я намагаюся розділити у часі роботу над книгами та сценаріями, але бувають і цейтноти: працюєш над книгою, а тобі телефонують і кажуть, що треба переробити, наприклад, фінал 12-ої серії фільму, який вже знімають за твоїм сценарієм. Доводиться все відкладати і займатися переробкою. Книга, порівняно зі сценарієм, - розкіш, де ти - хазяїн, і де все залежить тільки від тебе.

- Яким сценарієм фільму залишилися особливо задоволені?

- Є один сценарій, який мені особливо подобається і за тематикою, і за сюжетом. Він торкається теми рейдерства, переоцінки цінностей. Ми писали його у співавторстві з Анатолієм Матешком. Інтерес до нього є, але поки не реалізований. Може, тому, що наше кіновиробництво оминає гострі соціальні теми.

Наприкінці січня закінчився знімальний період 12-серійного фільму "Акула" за моїм сценарієм. Я продивлялася знятий матеріал, залишилися теплі емоції.

- Як виглядає  ваш робочий день?

- Встала - і до праці. Можу писати до ночі, можу сидіти біля компа й малювати, бо так краще думається... Дисципліную себе нереальними планами: наприклад, написати за день тридцять сторінок і тільки після цього – відпочинок. Як правило, "здихаю" на двадцятій сторінці, зате за цей час глибоко занурююся у тему. Люблю відшукувати специфічний матеріал, який треба використатити в тексті. Наприклад, історію церкви, у якій відспівували Тараса Шевченка. Мені потрібна була одна фраза, а я днів зо три читала, читала, читала про ту церкву. Чи переключаюся? Аякже! Варю борщі, смажу котлети... Сім’ю ж треба годувати…

Високий Замок


 

Книжкові рецензії

istanbul_pamuk Стамбул. Місто спогадів"  – Орхан Памук
Екзотична екскурсія містом, де зіштовхнулися Схід і Захід
sylmarulion_tolkin " Сильмариліон" – Дж. Р. Р. Толкін
Велична історія прадавніх часів.А вам цікаво, що було до появи Персня?
the_godfather_piuzo "Хрещений батько" – Маріо П'юзо
22 тижні роман не сходив із першого місця списку бестселлерів за версією газети "Нью-Йорк Таймс"

Бестселери

1.

Молоко з кров`ю

Люко Дашвар

КСД

2.

Казки барда Бідла
Джоан Ролінґ

А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

3.

Москалиця
Марія Матіос

Піраміда

4.

Гамлет, принц данський
Вільям Шекспір

А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

5.

Поштамт
Чарльз Буковскі

Факт

6.

Родом із КГБ. Система Путіна

Елен Блан

Темпора

7.

Село не люди
Люко Дашвар

КСД

8.

Ave, Europa!
Оксана Пахльовська

Пульсари

9.

Notre Dam D'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Забужко Оксана

Факт

10.

Алеф
Борхес Х. Л.

Фоліо