"Загребельний працював, як скажений комбайн"
У четвер, 5 лютого, Україна проведе в останню путь видатного письменника Павла Загребельного. Після прощання у Клубі Кабміну його поховають на Байковому кладовищі. Автор легендарних історичних романів "Диво", "Роксолана", "Я, Богдан" покинув цей світ у поважному віці – маючи 84 роки. Він за життя став класиком. За часів незалежної України Загребельний з новими творчими силами збагатив вітчизняну літературу творами "Юлія", "Брухт", "Стовпотворіння", виданими у видавництві "Фоліо". А в останні роки життя письменник працював над двома новими історичними романами. Про непересічну людину, працьовитого й талановитого літератора кореспондентові "ВЗ" розповів Іван Драч – відомий поет, перекладач, драматург, державний і громадський діяч.
- Я вдячний Павлові Загребельному за те, що він свого часу врятував мене – взяв на роботу у "Літературну Україну" (письменник був головним редактором видання у 1961-1963 pp.), коли мене вигнали з університету. Підтримав мене у важкий час, - розповідав Іван Драч "ВЗ". - Згодом почав друкувати й інших шістдесятників: Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Володимира Дрозда, Івана Дзюбу... Власне, шістдесятники й вийшли із "Літературної газети" Павла Загребельного. Він прихищав талановитих людей. Між ним і мною було не лише 12 років різниці у віці – була ще й статусна "відстань". Загребельний був чоловіком високого рангу. Керував Спілкою письменників, був близьким до Володимира Щербицького.
- Які часи переживала Спілка письменників на чолі з Павлом Архиповичем?
- Тоді Спілкою керувало фактично двоє людей: Павло Загребельний був головою організації, а Борис Олійник – секретарем парткому. Вони часто не мирилися між собою. Серйозні суперечки між ними, бувало, виходили й на сторінки преси. Зокрема, коли Борис Олійник на сторінках московського видання негативно оцінив роман Загребельного "Я, Богдан". Це була епоха "брежнєвізму", яскравим представником якої в Україні був Щербицький. Відбивалося це й на самому Загребельному – саме тому більшість його романів була історичного характеру. Він великою мірою ховався в історію, хоча іноді з-під його пера виходили сучасні романи – такі, як "Розгін" – про кібернетиків.
- Кажете "ховався в історію". Сам Загребельний навіть назвав себе "дезертиром" – мовляв, дезертирував від сучасних тем в історичні...
- Історичний роман такої якості – цікаве явище в українській літературі. Були історичні романи Семена Скляренка, Петра Панча, Івана Ле... Але те, що написав Загребельний, - на найвищому рівні історичного освоєння. Він читав архіви. Крім того, це – плоди його великого таланту, розуму. Він випрацював свій талант. Виписався. Яскравий приклад того, як при великому бажанні й наполегливості можна зробити дуже багато. Історичні романи Павла Загребельного досі видають, і не лише в Україні (твори письменника перекладені понад двадцятьма мовами й надруковані загальним накладом у понад двадцять мільйонів примірників). Їх читають, вони цікаві читачеві на великих просторах – на території колишньої однієї шостої частини світу.
- Наближеність Павла Загребельного до влади, до Володимира Щербицького, спрацьовувало йому на користь? Йому було дозволено більше, ніж іншим письменникам?
- Так, Загребельного боялися. Його воліли не чіпати. Близькість до Щербицького була для нього прихистком, давала можливість бути вільнішим за інших письменників. Наприклад, по Роману Іваничукові за його "Мальви" чи Іванові Білику за "Меч Арея" прицільно "стріляли". Утім, у біографії Павла Загребельного було різне. Згадую також його матеріал на цілу сторінку в московській "Літературній газеті" – на підтримку "Малої землі" Брежнєва. Він платив данину часові. І дуже серйозно платив...
- Не можна не відзначити надзвичайної працездатності Загребельного. У його доробку – три десятки романів, а ще ж – оповідання, повісті, п’єси, публіцистичні твори...
- Загребельний – найпрацездатніший з усіх історичних романістів, від Романа Іваничука – до Юрія Мушкетика. Він усіх переписав. Це була неймовірна машина, яка працювала, як скажений комбайн, продукуючи роман за романом.
- Кажуть, він до останнього писав від руки, відмовляючись від комп’ютера?
- Я про це не знаю, але здогадуюся, що так воно й було. Бо все, що йде від руки, – йде від серця, воно тепле.
- В останні роки Павло Архипович хворів, вів закритий спосіб життя, рідко з’являвся на людях. Коли ви бачилися із ним востаннє?
- Торік у серпні – з нагоди його дня народження. Його дім тоді був відчинений, приїжджали всі, хто хотів. Я прийшов привітати його разом із директором видавництва “Фоліо” Олександром Красовицьким. Ми трішки посиділи. Людей було небагато. Павло Архипович тоді вже майже не вставав, сидів... Але – іронізував, кидав дотепи. Ми із Загребельним у Кончі-Озерній, на цьому письменницькому хуторі, - сусіди. Також тут дачі Павличка, Сизоненка, Іваненка... Та, живучи по сусідству, я за останні півроку до Загребельного не заходив. Його дружина Елла Михайлівна, славна, розумна, тактовна, не радила чіпати його. Казала, що він хоче бути сам. Коли часами йому ставало легше, підводився на ноги, сідав у машину – і їздив. Дуже любив кермувати.
- Павло Загребельний мав непростий характер. Письменник Роман Іваничук навіть назвав його “бурчуном”...
- Та він, великою мірою, був навіть противним чоловіком. У товаристві міг сказати на чиюсь адресу щось не надто приємне. На нього ображалися. Але схиляли голови - й пробачали все, бо це був Павло Загребельний.
